Носенко Уляна

Уляна Носенко та її чоловік Іван мешкали в с. Басань на Запоріжчині.

Коли почалася війна, Іван Макарович був мобілізований, служив на Чорноморському флоті. Уляна Петрівна залишилася з трьома малюками: Марією, Ніною та новонародженим Віктором.

У жовтні 1941 р. німецькі війська окупували с. Басань.

Одного разу, в травні 1942 р., Уляна помітила в селі немісцеву дівчинку-підлітка, яка запитувала перехожих, чи не потрібна комусь нянька або помічниця. Вона назвала себе Пашею. Побачивши виснажену, знесилену голодом і холодом дитину, Уляна запросила її до себе.

«В той день я пасла корову, коли сусідські діти сказали мені: “Твоя мама дівчинку взяла”. Мені дуже кортіло побачити її, і я поспішила додому. Одяг на ній за довгу дорогу зносився. Черевики порвалися. Якась добра жінка дала їй рукави від своєї фуфайки, й Паша прилаштувала їх як обмотки на ноги…» Зі спогадів Ніни Сидорович (Носенко)

Паша дуже старалася догодити Уляні, але відразу було зрозуміло, що із селянською працею вона не знайома. Не вміла доїти корову, доглядати за свійськими тваринами, палити в печі. А ще Уляна помітила, що Паша намагається не потрапляти на очі незнайомим людям. Тож вирішила розпитати дівчинку, чому її так лякають чужі. У відповідь Паша розплакалася й розповіла господині свою таємницю: насправді її звали Песя й вона була третьою дитиною в багатодітній єврейській родині Хуріних. У квітні 1942 р. її батьки Майор та Зінаїда і три молодші сестри – дванадцяти й шести років та двох місяців – загинули в м. Сталіно (нині – м. Донецьк): окупанти живцем скинули їх у шурф сумнозвісної вугільної шахти № 44-біс завглибшки 310 м, де знайшли свою смерть кілька тисяч місцевих євреїв. За кілька днів до цієї жахливої трагедії Песя із сусідкою-українкою вирушила в село на “мінку” – щоб виміняти особисті речі родини на продукти. Чутки про вбивство євреїв м. Сталіно дійшли до Песі, коли вона вже збиралася додому. Того дня й почалися її поневіряння. Дорогою деякі селяни годували її та пускали переночувати, але ніхто не погоджувався надати їй постійний притулок. Уляна плакала, слухаючи розповідь дівчинки, потім, заспокоївшись, пообіцяла Песі піклуватися про неї. У той-таки день вона пішла до сільського старости з проханням зареєструвати Пашу як мешканку села, яка нібито була її родичкою-гречанкою.

«І навіть ми, діти, не знали, хто за національністю Паша. Нам мама сказала, що відтепер Песя – Параска Михайлівна Харченко. Вона дуже боялась, що мама не буде тримати її в себе». Зі спогадів Ніни Сидорович (Носенко)

Коли господиня ходила на роботу в колгосп, Паша бавила її дітей. Але одного разу під час бомбардування снаряд розірвався на подвір’ї Носенків. Улянина середня донька Марія загинула від поранень, а наймолодший син Віктор помер за годину від сильного переляку. Повернувшись додому, Уляна Петрівна застала жахливу картину: єврейка Паша й шестирічна Ніна Носенко плакали над тілами Марії та Віктора… Доля була невблаганною, і невдовзі Уляна отримала ще одну трагічну звістку: її чоловік Іван Макарович зник безвісти на фронті, востаннє побратими бачили солдата біля м. Керч.

До 1946 р. – свого 18-річчя – Песя жила в Уляни Носенко, працювала в колгоспі дояркою, пташницею, нянькою в дитсадку. Невдовзі повернулася до м. Сталіно, де знайшла старшого брата Якова, який прийшов із фронту.

Паша ніколи не забувала своєї рятівниці, хоча після нетривалої переписки зв’язок на довгі роки обірвався. Лише у 2000 р., майже через 55 років, Песі Ляміній (Хуріній) усе-таки вдалося зустрітися з донькою Уляни Ніною Сидорович (Носенко) в м. Лисичанськ. Сама рятівниця пішла з життя в 1985 р.

Завдяки клопотанню Песі Майорівни 23 січня 2002 р. Яд Вашем удостоїв Уляну Носенко почесного звання «Праведник народів світу».